Новини‎ > ‎

Юнацьке Свято Весни станиці Чернівці «Стрілецька Весна», враження учасника

опубліковано 27 трав. 2016 р., 05:30 Igor Nakonechnyi   [ оновлено 27 трав. 2016 р., 06:31 користувачем Станиця Чернівці ]
Хмммм…я навіть не знаю з чого почати. Можливо, було б доречним почати з того, що мене звуть Рома. Я пластун прихильник, який доволі довгий період не пластував. 2 роки для когось можуть здатись малою цифрою, але для пластуна це як вічність. Раніше я відвідував більшість таборів, курінних заходів, вишколів, мандрівок, але думка про те, що після такого довгого періоду я поїду на табір, в якому мене мало хто знає, де мізерна кількість знайомих - доволі лякала.

Підписавши зголошення та здавши вкладку я надіявся, що хоча б ті друзі, з якими я до сих пір тримав тісний контакт, поїдуть зі мною, але і тут мене чекало випробування. Кожен з них не зміг відвідати даний табір через свої причини, що лишень підкинуло декілька сухих дрів в полум’я мого страху. Але виходу вже не було. Зібравши наплічник, я вирушив на вокзал, де разом з іншими пластунами очікував потяга до місця проведення. Знайомих облич було мало, мій страх все зростав до тих пір, поки я не познайомився з Дмитром(він був одним з новеньких в моєму старому гуртку). Трохи поговоривши з ним, я зрозумів, що ми чимось схожі, та те, що з цією людиною я подружусь. Прибувши на місце проведення - Червонодібровську Січ, ми зразу отримали завдання, які хоч на мить вибили з мене той страх, я з моїм новим товаришем були зайняті, та вперше за довгий час я насолоджувався пластовими буднями. День добігав обіду, як раптом ми чуємо: «Збірка», я знав що це коли-небудь станеться - розділення на гуртки. Ох, як же я цього боявся. Стискаючи кулачки, я надіявся, що потраплю в один і той самий гурток, що й Дмитро, але доля розклала все інакше. Мій гурток складався з людей, яких я вперше бачив. Вогонь все розгорався всередині мене, але теренова гра, що була по програмі, викинула з мене ці дурні страхи. Мій гурток виявився чудесним. В його лави входили різні особистості, від яких було й чого повчитися. Все ми виконували як команда, допомагали один одному, а програма табору, яка була настільки насичена та барвиста, що в мене навіть не було часу впасти на скошену траву, не давала мені часу на роздуми, тільки діяти. Під кінець першого дня, я зрозумів, що все не так й погано. Я мав змогу покерувати своїм гуртком в тереновій грі, що мені неймовірно сподобались, проявити свої найкращі здібності для загального успіху, та якнайближче познайомитись з членами свого гуртка. Під кінець дня все укріпила ватра, на якій ми розважались, співали і т. д. Приїхавши на табір наляканим юнаком, я закінчив день з неймовірним піднесенням всередині себе, ніби щось казало: ще-ще!

Другий день був ще насиченішим ніж перший, перечислювати всі ігри, та в загальному програму, я не буду, скажу лишень те, що куди б я не йшов, повсюди мене супроводжували такі ж люди як і я, а найголовніше - з усмішкою на вустах, що неймовірно тішило мене. Ніде я не бачив сумних облич, в кожному обличчі були думки: що ж буде далі? Вище я казав, що перечислювати програму я не буду, але про декілька моментів я б розказав. Однією з найбільш цікавих родзинок в програмі була побудова шелесту по командах(на час). Кожен викладався як міг, що принесло великий результат. Те, що шелест виглядав прекрасно - це одне. Звичайно, він був водонепроникний та на одну середньостатистичну людину, але те, що ми зробили це разом, було класно. Про стрільбу з лука, пневмата та арбалета я просто промовчу, тут і так все зрозуміло, що як хлопцю мені неймовірно сподобалось. Навіть від дівчат я не чув якихось скарг. Всім все подобалось. Закінчився день неймовірною ватрою, на якій ми представляли містера та місіс СВ. Спочатку було лячно, бо в гуртка, в який я входив, не було нічого крім людей, які його заповнюють. Ні ідеї, ні костюму, зовсім нічого, але ми впорались, причому здобули місце в одній із номінацій, що мене теж дуже тішило. Зазвичай їдучи на якийсь пластовий табір, я любив мріяти про те, що я з’їм, коли приїду додому. Мене часто переповнювала думка:’’скільки ще днів залишилось??’’, але атмосфера цього табору ні разу не заставила мене задуматись про ці дві речі. Все було ідеальне, програма, меню, місце, атмосфера. Мене ніби щось надихало продовжувати, я навіть зараз готовий поставити цей табір в один ряд із найкращими на мою думку. 

Третій день табору був найгіршим для мене. Справа не в тому, що щось помінялось (навпаки, на останній день було приготовлене все найкраще), а в тому, що мене лякала думка, що ось-ось все закінчиться. Що скоро я повернусь до звичайної буденності, де мене оточували лишень батьки, деякі друзі та комп’ютер. Я боявся, що вже не буду бачити тих людей, яких би хотів я надалі бачити, але й тут програма мене рятувала. Численна кількість спарингів, ігор та меню все більш розпалювали вже нове полум’я, що горіло впродовж табору, та й до сих пір горить.

Розставатись з звиклим за два дні місцем було тяжко, з людьми ще тяжче. Невже кінець? Чому такий прекрасний табір так мало триває? Йдучи додому я був розчарований тим, що все так швидко закінчилось, але згодом мене ніби щось тріпануло. Прийшовши додому, я взяв великий плакат, на якому записав всі майбутні точки, ніби в пробі. Я поклав для себе декілька завдань, деякі з яких я вже виконую. Табір пробудив в мені жагу до пласту, за що я йому вдячний. Я ніколи не забуду ті 3 прекрасних дні, які я провів на Червонодібровській січі.

пл.поки ще-прихильник Рома Чолкан
Comments