До історії вишколів ВППП

ВППП—КВДЧ (Вишкіл Попередньої Пластової Підготовки – Крайовий Вишкіл Дійсного Членства)

“Пласт у значінню міжнародного скавтінґу є ділом зрілих, поважних людей. Се не сама забава для забави, не сам спорт, не сама руханка, не військо і не школа. Се в розумну систему уложене і молоді здорових народів зрозуміло подане до виконування мистецтво життя.

Виразно підкреслюю: се мистецтво, і як таке воно вимагає від нас запалу, хисту і студій, речей, що їх народи завжди шукають і находять серед молоді.

Як можна в кожному мистецтві бути самоуком, так можна бути пластуном без пластових підручників і без пластового уладу. Як були великі творці, художники ще довго перед ріжними академіями, так були пластуни ще перед заснованнєм Пласту: Великі люди — не всі, тілько ті, в яких історія ствердила пластові прикмети, — названі в підручниках Пласту як взірці і предтечі ідеалу пластуна, і нема найменшого сумніву, що коли б вони жили, були б співтворцями Пласту і розуміли б його без підручників, самі з себе.

Як з академії і з-під найкращих професорів мистецтва можна вийти дуже пересічним художником, так і з Пласту можна вийти цілком пересічною людиною. Бо Пласт вимагає запалу, хисту і студій”.

Олександр Тисовський


* * *

Людині завжди потрібен досвід. Зазвичай свій, але деякі умніци вміють користати з чужого (у цій фразі особливо тре пам`ятати про позитивне мислення, хоч про нього завжди тре пам`ятати). Я оце недавно почув: “Колись казали, що пластунів в Україні більше 10 тисяч, але ми не можемо знайти під це звіти. А ось тепер ми порахували – насправді нас є 6 421, 3 пластуни”. Тю. Читайте класіков (ну хоча б то, шо тут зверху). Те що ми не знайшли (не залучили) прихованих потенційних пластунів не їхня заслуга, а наше недопрацювання. І те, що їх слід шукати – це доконаний (давно вже конає) факт, і раньшіше (!!! ну я ж сеньйор, мушу посилатись на сиву томукількарічну старину) організація правильно приділяла цьому велике значення. І важливим інструментом були саме ВППП.



Травень 1992. Перший вишкіл практичного пластування (ВПП). Урочище Гнилий Потік

В середині 90-х “правильні” курені стібались (може, то я придумав, для трагізму оповіді) з Мурлик, що замість знайти собі якусь спеціалізацію та правильниково пластувати, вони бавлять посполитих та будують Пласт-село-схід. Але з тих забав (певно кілька десятків ВППП та з десяток таборів “Гайда до Пласту”) постало багато осередків, і частково не наша проблема, що роздута іскра в багатьох затухла (просто чистого повітря завжди бракувало).

Мета цих занять багатогранна (саме з двома н):
Дуже помага в особистому розвитку інструктору (по-перше, вчишся не боятись аудиторії чужих, а деколи і скептично настроєних, людей; по-друге, вчишся чітко висловлювати свої або й чужі, думки; по-третє, кількаразово вникнувши в одну й ту ж тему починаєш сам її розуміти; тощо);
Помага в чисельному рості організації (а це ширше коло спілкування, можливість географічного розширення гостьового ареалу (во як вумно випендрився), внески, така-сяка державна та громадська підтримка, і т.д. і т.п.);
Формує (хай повільно і поступово) громадянське суспільство (бо людина хоч бачить, шо можна жити по-другому, а не все гребти під себе). Проблем у цьому ділі теж багато (але ж Пласт – це велика гра, і іграться надо по-настоящому) – слід шукати людський матеріал та ресурси для проведення; нові осередки дуже нестійкі (особливо по селах), бо тримаються часто на поодиноких інтузізістах, яких тре підтримувати та тягати по вишколах; чим більше людей, тим більше думок, і важко втримати “чистоту ідеї та методи”. Но ігра стоїть свєч, хоч іногда і геморойних.

Ну а тепер зі свого досвіду. Вперше на ВППП інструктором я потрапив як було мені 16 років (яким чином мене туди затягли чесно не помню). Їхали ми підіймати пластову Буковину. Мандрівка була живопісна. Зі Львова до Тернополя їхало нас певно п`ятеро – дві молоді старшопластунки (Амазонки) та три юнаки-розвідувачі.



Учасники першого вишколу УПН, після віднови Пласту в Україні

У Тернополі я вперше побачив велику Пластову Домівку – окремо стоячий двоповерховий будинок (з подвір`ям), в котрому були кімнати для занять, актовий зал, спортзал, канцелярія та ще й ціле пластове видавництво (видавали газету “Цвіт України” та пластові правильники, а то тоді був ше той діфіціт). Там нас зустрів Григорій Бурбеза (колись здається був Мурлика, а тоді Сіроманець) (здається був референтом видавництва в КПС) та блаженої пам’яті Іван Гавдида (Вовча Ліга) (він власне і був комендантом того вишколу).

Хапнули ще трьох тернопільських юнаків-розвідувачів, запакували у рафік (були колись такі буси, ніби як санітарні машини) купу агітаційної літератури і себе та й поїхали до Чернівців. Приїхали вже надвечір. Поселили нас в готелі у центрі міста, зробили нам екскурсію історичною частиною (і знаменитий університет через паркан показали) та ще й вечерею у ресторані нагодували, може ше й до якого большого начальніка з мєсної освіти зводили (того вже точно не помню) – одним словом, ще робота не почалась, а вже відчуваєш себе очень важним да нужним.

Зранку поїхали ми на якусь базу відпочинку у гори, а там вже було нагнано в обізательном порядке толпу вчителів (молодих і не дуже, ме і же) та завучів по виховній роботі. От поділили тих старших людей на 6 гуртків (по 7-8 людей) та кожному гуртку дали виховником-гуртковим юнака-розвідувача. Програма повністю копіювала пластовий табір (але інтенсивно-стиснутий у чотири дні) – з чітким розпорядком дня (вставання, руханка, вмивання,відкриття дня, впоряд, сніданок, заняття, обід, спортовий змаг чи мандрівка, гутірки, вечеря,закриття дня, ватра чи гуртковий вогник).


Ранкова руханка на пластовому таборі

Старшопластуни були проводом та інструкторами, а ми (розвідувачі) поліцаями-наглядачами та одночасно довідником-шонеясно. Перший день людям було тєжко (чьо ті бандьори от нас хотят), але терпіли, бо начальство сказало, шо хто убіжит квартальной премії не увидит. На другий день вже стало веселіше (побачили в нас доброзичливість, а не напряжність). На третій день на ранішню збірку вже самі вишикувались (виховник третього гуртка проспав, а звіт бунчужному здавав вже один з учасників – “Трєтій отряд єсть, а Хоми опять нету”), і проявляли недюжий інтерес до занять. А на четвертий день як прощались то вже цілювались-обнімались (відать у передчуті тої премії, а може ми їм так сподобались).

З того вишколу постав осередок у Кіцмані та гуртки у Чернівцях. Ми потім з ними дружили, вони приїздили до Львова на екскурсії та заходи. Але за кілька років ті осередки (з різних причин) захиріли. Але не будем о грусном…

Текст: ст.пл.скоб Тарас Полихата, ЦМ
Оригінал взятий з сайту 100 кроків.

Comments