Плай

    
    На табір «Плай» я потрапила зовсім випадково. Здається, почалась ця історія в день прийняття Конституції України з того, що отримала я листа від коменданта табору: «Вітаємо, Вас зараховано на Крайовий мандрівний вишкільний інструкторський табір УСП «Плай»!». В той момент я отримала величезну дозу шоку, адже на цей табір я не зголошувалась і до того ж всього, на той момент була зголошена на «Легіонер», що й доводила коменданту табору наступні 15 хвилин. Думаю: «А може, дійсно таки не там клікнула, коли писала зголошення?» Запитую коменданта «Легіонеру»: «Чи є я в списку зголошених?», на що й отримала відповідь із підтвердженням. Думаю: «А може то доля їхати на «Плай»?». Врешті-решт, вирішила я ризикнути і повернутись до мандрівного туризму, котрий закинула 2 роки тому. Вагомими плюсами було те, що часовий проміжок між таборами – 2 тижні, місце старту «Плаю» в Чернівцях, а ще шанс здобути 1 категорію складності з мандрівного туризму, подорожуючи рідними Буковинськими горами.
    І от, серпень місяць… Розпочався табір тим, що подзвонили до мене львівські друзі із проханням допомогти їм саме тоді, коли я лиш з душу вилізла (таке вже не вперше, до речі) =) Зібралась я нашвидкуруч і побігла з мокрою головою на пл. Філармонії, де й почалась наша екскурсія Чернівцями =) 
Гості були надзвичайно здивовані красою  щойно відкритого для себе міста, Маленького Парижу, – Чернівці. Так місто знайшло для себе нових потенційних туристів. Та вже за декілька годин їхали ми автобусом до Вижниці, застосовуючи «метод шпротів» =) Там, з горем попалам, знайшли більш-менш економічно вигідних таксистів, котрі погодились повезти нас до Виженки. Розтаборувавшись поруч з говерлянами, нам вдалося потрапити на закриття дня табору «Говерля», де ми, як гості, здавали звіт: ««Плай» – не всі: нема коменданта». Пізно вночі, перед грандіозною спільною ватрою, дочекались ми нашого коменданта, який на ранок замість звичного всім «Вставання!» почав будити нас словами: «Красуні мої, ви вже прокинулись?..» Річ в тім, що на таборі нас було всього 11 (з проводом!) осіб. З них – 3 хлопця. А все решта – 8 красунь, які, разом із хлопцями на другий день, з м. Вижниця подались долати – хто 133 км, а хто 170. І чим ми не красуні?... =)
    Маршрут почався наш з того, що нам зробили «жосткий шмон», над чим лахали говерляни. Та сміється той, хто сміється останній! На заздрість говерлянам з напівпустими наплічниками проходили ми наш маршрут. Так зародились слова нашої гурткової пісні (на основі «Б’ютіфул Карпати»): «…Мисак забрав останній лах, себе бомжом я почуваю-ю-ю-ююю…». Та, зрештою, тих речей і не треба було. 
    По тихеньку відкривала я для себе красу Буковинський гір, які раніше я не мала нагоди покорити. По дорозі багато пригод траплялося нам.                             
    Наприклад, познайомились ми із прикордонниками, які самі родом з Тернопільшини, а один із них, як виявилося в ході розмови, дуже добре знайомий із моїм двоюрідним братом. «Світ тісний» – як то кажуть.  Також, мали ми змогу познайомитись із багатьма місцевими людьми, котрі частували нас свіжим молоком, сметаною, бринзою, кавою…
    Посеред табору зупинились ми і «Говерля» на днівку неподалік від Селятину (довго згадуватиму це населений пункт, з якого ми містичним чином 3 днів вибирались). На днівці, наш ранковий сон обірвали нам говерляни, які умудрилися піднятися вгору до нас і робити руханку під нашими наметами. Та це не єдині порушники нашої програми. В обід почався дощ, який падав весь день. Але для нас то не біда була… Всі ми одинадцятеро та ще троє говерлян залізли в тримісний намет (уявляєте собі як то було?), аби сховатись від дощу та послухати гутірку про стосунки хлопця і дівчини від коменданта та байки від самого байкаря Колобка. 
    По закінченню днівки вирушили ми долати чергову порцію маршруту. Той день був найскладніший з орієнтування, що й пояснює те, чого ми знову вертались до Селятина, після взяття чергової вершини. Та ввечері, на нас і на весь провід «Говерлі», чекало фірмове блюдо від Колобка – гриби, заправлені хмелі-сунелями. Найдивовижнішим, що нам трапилось в другій половині маршруту – г. Томнатик (за іншою версією – має іншу назву) із базами радянських військ, які в народі прозивають «Куполами». Акустика в них – дивовижна. Хто не був і не кричав там – раджу відвідати ту гору ;) Того ж дня ми покорили найвищу точку Буковинських гір (ніби ще одна г. Томнатик, хоча за іншою версією – Яровиця…одним словом - не розбереш це маркування на картах), через що прийшли ми на фінішну точку вже вночі з ліхтариками. Проте з гордістю можна тепер сказати, що ми були на найвищій точці Буковини. 
    На інший день встали ми «не світ, не зоря» і помчали на Путилу. В селі Рижа, що межує одразу біля Путили, поспілкувавшись з місцевими людьми, ми поповнили свій словниковий запас фразою «босий на голову», яка, потім, була використана на закритті табору, котрий відбувся на подвір’ї пластової домівки в рідних Чернівцях: «Хто знає, що таке «босий на голову», той точно пройшов «Плай»». Після закриття табору ми дружно зібрали свої манатки і поїхали в сауну вимиватися. Зранку, половина учасників поїхало з комендантом до Києва святкувати День Незалежності. А решта – залишились під моєю опікою до вечора гуляти Чернівцями. Найпопулярнішим місцем для «Плаю» – стала піцерія «Піцца-Парк» (для говерлян, як виявилось, теж). Тож, сиджу тепер і чекаю на  своїх нових друзів в Чернівцях, аби дати змогу працівникам піцерії заробити грошей, а нам – просто гарно відпочити =) 
    За весь маршрут в голові промайнуло безліч думок, безліч емоцій, вражень, зробила для себе ряд висновків. Тисячу раз я казала собі, що востаннє йду в гори. Та зараз думаю: «Ото дурна була! На другий рік поїду на двійку!» 

Враженнями з табору поділилася подруга Сяня =)

Comments