Плай від Сяні

Ех…скінчився мій вже другий табір «Плай». А ще зовсім недавно, ще минулого літа, я зарікалась про те, що більше не поїду сюди. Але на те вона й доля повчальна – кинула мене на цей табір знову. Ба, навіть більше: проходити другу категорію складності, ще й в якості члена проводу. Проте тепер, я аніскілечки не шкодую про цей урок, а навпаки, дякую своїй долі за подаровані прекрасні миті та життєвий вишкіл. 

Зрештою, був табір, який ми пройшли від старості до молодості (г. Стара і г. Молода); табір, де годинник зупиняється на годину; табір, де замість «так» кажуть «йо»; табір, де ми афини їли не з рук, а з безпосереднього місця їх росту; це табір, де ми проходили Пекло 2 дні, а тепер згадуємо це з великою насолодою про ті приємні миті; табір, де ми побували одночасно і на «Легіоні», і на «Герці», і на «КМТ» і «КММТ», і на «ШАЛі»; табір, де сонце торкається одночасно всіх вершин, а хмари, неначе те свіже молоко, заливають собою всі долини й полонини; табір, де зірки можна рукою дістати; табір, де мрії втілюються в реальність…

Я можу довго розповідати про те, як ми напивались свіжим гірським молоком, а ще про те, як ми практикували збирати афини гребінкою, а потім їли їх з цукром; про те, як ми в наметі в часі штормового попередження займались впорядом й, зрештою, захворіли «наметофобією»; про наші супер-наплечники з системою «антигравітація»; про те, як ми 7 км Лімницею про течії під дощем «плавали» 4 години, співаючи при цьому пісню «Берег ріки»; про те, як ми останні сірники у волоссі сушили; про те, як ми катались на болоті, неначе на лижах; про те, як ми зробили перекус за 20 метрів до нашого чергового місця ночівлі, перш, ніж дійти до нього… Я можу багато розповідати, але нехай деталі будуть секретом для учасників наступного року. Адже хто зна, можливо, наступного року я знову братиму участь у формуванні історії третього табору «Плай». І коли мене знову запитають, для чого я їду в гори (на що я раніше не могла дібрати слів, бо емоції заважали мені в тому), я процитую слова сучасного українського письменника Тараса Прохаська з твору «FM Галичина», на які натрапила нещодавно зовсім випадково: «Гори можуть стати вулицями, подвір’ями, скверами нашого міського світосприйняття. Ми горам не потрібні. Вони самовартісні і досконалі. Вони страшенно потрібні нам. Хоча б як візія і орієнтир. Адже для нас Карпати – на південь, до тепла і переповнення життям. Карпати для нас – це щось таке, що відібрати неможливо. Це знання про надійний сховок, про найпростіше полегшення, про найдовершенішу можливість втечі у разі необхідності. Гори – наш власний занедбаний сад за оселею. Сад, який ми не доглядаємо до певного часу. Але всі дерева в такому саду здорові й плідні. Його існування пом’якшує всі удари. Ти знаєш, що він у разі чого чекає і прийме…».

Та поки ти сам не побуваєш в горах, тобі не зрозуміти цих слів, не пізнати тієї могутньої краси, яка надихає до життя.

Сяня
Comments