Золота Булава

Коли я два роки тому поїхала на мій перший крайовий табір, Вовчу Школу, був якраз період святкування 100 річчя Пласту. Вже тоді, як всі всі всі зібралися на території ЮМПЗ, почалося щось надзвичайне… Як для мене, людини тоді ще незвичної до такого, це було чимось неймовірним, що закарбувалось в моїй пам’яті надовго: пізно ввечері, після кожної ватри, чи концерту (чи що б там не було заплановано на вечірню програму) дивним чином біля сцени, на глядацьких місцях завжди залишалися в жовтих футболочках юнаки і юначки з Золотої Булави і в чорних – з Вовчої Школи. Ну, куди без цього, починалися такі собі своєрідні голосові змагання) Не знаю, що ми намагалися один одному довести, але тоді вся територія, заповнена тисячами людей чула, як крізь мільйони звуків пробивалися гучні, наповнені ентузіазмом і захопленням вигуки «Золота Булава» і «Вовча Школа». Я щовечора тоді так надривала свій дитячий голос, але зараз, минули роки, і, напевно, настав мій час перейти в команду по інший бік лінії, яка нас розділяла.
Тоді, два роки тому, в тій самій жовтій футболці гордо ходили мої друзі. Від них багато наслухалася про табір, який цього року на десять днів став моїм домом.
Ми почали наше таборування з «першого виклику», де, навіть ще не розклавши намети, мали змогу переконатися в тому, що ми – одна велика дружня команда, і що існуватимемо на цьому таборі, як невід’ємні частинки одного цілого. Це дало нам наснагу та енергію до праці впродовж всього вишколу.
Знаєте, час трохи минув, але мої емоції досі зашкалюють. Я так, ніби це відбувалося вчора, пам’ятаю, як всі будували свої кухні, як облаштовували королівську лятрину, як готували смачнезну їжу для найкращих гуртків (бо насправді кожен учасник так думав про свій гурток і в дійсності робив все для того, аби то підтвердити), як разом ховалися від вічного дощу (хоча він був не таким вже і вічним, але встигав і за короткий період часу додати чогось особливого в наше таборове життя), як мостили стежечку, добудовували браму буквально кожної вільної хвилинки, з яким захопленням завжди ловили кожне слово на гутірках і намагалися все те, що почули, втілити в реальність, коли виконували обов’язки наказного проводу. Пригадую проект нашого гуртка для табору – обрядову ватру. Хмм.., все таки, для нас то було великим випробуванням. Випробуванням на працю в команді, на здруженість, на вміння дослухатися одна до одної, на навички організації. Ми старалися, помилялися, виправляли свої похибки і, в решті решт, всі побачили чудове весілля, наповнене співами, забавами, українськими традиціями, театралізованими сценками і морем незабутніх спогадів, які досі не дозволяють без сліз і посмішок переглядати фотографії, переспівувати пісні, перечитувати спогади. От все було ніби так давно, ще коли ми вирушали у мандрівку, під палючим сонцем і проливним дощем шукаючи знаки-дороговкази до величної скелі-фортеці Тустань, але, як не дивно, я ще зараз перед очима маю ту предивну картину і наврядче колись зможу це все забути.
Гадаю, що не тільки в моїй пам’яті, але і в головах інших, назавжди закарбувалися дружня атмосфера, підтримка подруг, щасливі посмішки протягом цілого табору і сльози на очах під час останньої варти та закриття табору. Саме зараз, коли я пишу ці рядочки, а мої очі вже давненько на мокрому місці, я розумію, що ви колись їх прочитаєте, і мені стає невимовно шкода, що ні словами, ні фотографіями, нічим іншим я не зможу змусити вас відчути те саме, що відчували ми. Але сподіваюся, що ще не один чи одна з вас колись спробує випробувати себе на цьому таборі і на вашому власному життєвому шляху будуть хоча б якісь подібні емоції та відчуття від цього чарівного табору, від його учасників, від проводу і від всього решта, що для вас хоча б якось пов’язано з Золотою Булавою. 

Пл.уч. Таня Буць 



Comments